Права та обов’язки пресвітерів: канонічний аналіз

lahodych_01Подібно до того як подвиг Засновника Церкви Христа Спасителя з’явився виконанням трьох вищих служінь: Пророцького, Первосвященицького і Царського, так і церковна влада, похідна від волі Глави Церкви, духовна за своєю природою, за змістом своїм складається у праві релігійного вчення, освячення та управління.

У перші два століття історії Християнської Церкви усе служіння здійснювалося в міській церкві єпископом у співслужінні пресвітерів, дияконов і церковнослужителів. Такі церкви влаштовувалися в катакомбах, на цвинтарях, у приватних будинках. В епоху гонінь християнські громади існували майже винятково в містах. З ростом числа християн в найбільших містах імперії, таких, як Рим, Александрія, Антіохія, Ефес, Коринф, крім головної кафедральної церкви, влаштовуються й інші парафії з віруючих, які живуть поблизу. Єпископи призначали в такі церкви кліриків на чолі з пресвітером. У канонічних джерелах найбільш раннє згадування про парафіяльну церкву на чолі із пресвітером знаходимо в 6-му правилі Гангрського Собору: “Якщо хто, крім Церкви, осібно збори збирає, і, нехтуючи Церкву, церковне творити хоче, не маючи із собою пресвітера з волі єпископа, нехай буде під клятвою”.

Після Міланського едикту християнські громади з’являються навіть в сільській місцевості. Збільшення кількості церков викликане було масовим навертанням язичників у християнство. Про повсюдне існування таких парафій свідчить 17-е правило Халкидонського Собору: У кожній єпархії, парафії, що існують у селах чи передмістях, повинні незмінно перебувати під владою єпископа, що керують ними”.

З древності служіння парафіяльного пресвітера поширюється виключно на одну парафіяльну громаду. Свої пастирські обов’язки він виконує як особа, уповноважена на те єпископом. Пастирські повноваження пресвітер отримує через таїнство рукопокладення, що завжди здійснюється із призначенням того, хто хіротонісується, на визначене місце служіння. Рукопокладення без призначення безумовно забороняється 6-м каноном Халкидонського Собору: “Рішуче нікого – ні у пресвітери, ні у диякони, чи в яку небудь церковну ступінь, не рукопокладати інакше, як їз призначенням того, кого рукопокладають, до певної церкви міської, чи сільської, чи мученицького храму, чи до монастиря. Про тих же, кого рукопокладають без точного призначення, святий Собор визначив: поставлення їх вважати недійсним, і ніде не допускати їх до служіння, на посоромлення тих, що поставили їх”.

Єпископ – вищий пастир усієї своєї єпископії, тому парафіяльний священик має повноту пастирської духовної влади лише у межах визначеної йому парафії. Духовна влада парафіяльного священика поширюється на всіх православних християн, що є постійними членами церковної громади, а також тих, що тимчасово перебувають на території парафії. Без відома архиєрея ніякий священик зі сторони не має права самостійно здійснювати церковні служби в храмі його єпархії.

Рукопокладення наділяє тих, що прийняли його не тільки особливими благодатними дарами, але і деякими відмінностями від мирян у церковно-правовому відношенні.

Перш за все це привілей честі, котрий стосується внутрішньоцерковних відносин і не є пов'язаний з державним законодавством, і в цій своїй частині не підлягає змінам залежно від зміни статусу Церкви в державі. Апостол Павло вчить у Посланні до Тимофія: “Пресвітерам, які начальствують достойно, належить виявляти сугубу честь, особливо тим, що трудяться в слові і навчанні” (1 Тим. 5, 17).

У Церкві зберігся стародавній звичай: диякони, церковнослужителі і миряни просять благословення у пресвітерів і єпископів, а пресвітери – у єпископів.

У взаємовідносинах між кліриками різних ступенів перевагу честі має той, хто належить до вищого ступеня. У взаємовідносинах між духовними особами одного ступеня, згідно з 97-м правилом Карфагенського Собору, першість честі визначається старійшинством хіротонії: “поставлені після інших віддають перевагу поставленим раніше ”.

Кожний клірик повинен возносити ім’я єпископа за богослужінням (Двокр. 13), без його волі нічого не творити (Ап. 39), а також не повинен зневажати свого єпископа (Двокр. 14).

Правам завжди відповідають обов'язки. Особливі обов'язки мають і духовні особи. Обов'язки кліриків не лише службові, але й обов'язки, які пов'язані з їхнім способом життя і моральних норм, яким вони мають підкорятися.

Загальне правило тут таке: все, що стоїть на перешкоді рукопокладенню з боку кандидата у клір, забороняється і вже висвяченому священнослужителю чи церковнослужителю.

Майбутній пресвітер повинен бути твердим у вірі, тому поставлення у сан відбувається не раніше як всі в його домі стануть православними (Карф. 45).

Клірики мають бути високоморальними особами. Канони забороняють їм пияцтво й азартні ігри. “Єпископ чи пресвітер, чи диякон, грі і пияцтву відданий чи нехай припинить, чи нехай буде позбавлений сану” (Апост. 42), “іподиякон чи читець, чи півчий, що так само чинить чи нехай припинить, чи нехай буде відлучений. Так само і миряни” (Апост. 43).

62-е правило Трульського Собору забороняло духовним особам під загрозою позбавлення сану, як і мирянам, під загрозою відлучення, участь у святах, пов'язаних з язичеськими обрядами, перевдяганням чоловіків у жіночий одяг, надіванням масок.

Клірикам забороняється піднімати руку на людину, навіть на ту, що провинилася. 27-е Апостольське правило говорить: “Наказуємо єпископа чи пресвітера, чи диякона, що б´є вірних, які прогрішають, чи невірних, які скривдили, і цим залякати хоче, позбавляти священного чину. Тому що Господь аж ніяк нас цьому не вчив: насупротив того, сам, коли його били, не завдавав ударів, коли дорікали, не дорікав взаємно, коли страждав, не погрожував”.

Варто зазначити, що пресвітери згрішивші смертним гріхом низлогаються, але причастя не позбавляються (Вас. Вел. 51).

Із життя духовних осіб має бути усунуте все, що може спокусити паству. Згідно з 24-м правилом Трульського Собору, “нікому з тих, хто перебуває у священному чині, ні монаху, не дозволяється ходити на кінські арени чи бути на позорищних іграх. І якщо хто з кліру покликаний буде на шлюб, то з появою ігор, які слугують звабі, нехай встане і негайно нехай піде: бо так наказує нам вчення Отців наших. Якщо ж хто викритий буде в цьому: чи нехай припинить, чи нехай буде позбавлений сану”.

Негоже клірику і відвідування корчмарок: “Якщо хто із кліру помічений буде, що в корчмарці їсть, нехай відлучиться, крім випадку, коли в дорозі з нужди в готелі відпочиває” (Апост. 54). 55-й канон Лаодикійського Собору забороняє духовним особам улаштування бенкетів у себе вдома.

Щоб уникнути спокуси правила забороняють овдовілим чи неодруженим клірикам тримати в себе вдома сторонніх жінок: “Великий Собор без винятку постановив, щоб ні єпископу, ні пресвітеру, ні диякону, і взагалі нікому з тих, що перебувають у клірі, не було дозволено мати в будинку жінку, що живе разом, хіба матір чи сестру, чи тітку, чи тих тільки осіб, котрі далекі від будь-якої підозри” (3 прав. І Всел. Соб.).

77-е правило Трульського Собору загрожує клірику позбавленням сану, а мирянину відлученням за миття в громадській лазні разом із жінками – такий звичай був поширений у язичницькому середовищі і зберігався у християнській Візантії. Як говорить 22-й канон VII Вселенського Собору, “тим, хто священицьке життя обрав, не зовсім дозволено їсти наодинці з жінками, а хіба разом з деякими богобоязливими і побожними чоловіками і жінками, щоб і це спілкування трапези вело до повчання духовного”.

Канони стосуються і зовнішнього вигляду кліриків, їхнього одягу. У 27-му правилі Трульського Собору говориться: “Ніхто з тих, хто значиться у клірі, нехай не вдягається в непристойний одяг, ні перебуваючи в місті, ні знаходячись у дорозі, але будь-який із них нехай використовує одяг вже визначений для тих, що перебувають у клірі. Якщо ж хто вчинить це, на одну седмицю нехай буде відлучений від священнослужіння”.

Під непристойним одягом Зонара розуміє таке: “світлий, строкатий і дорогий одяг” чи “військовий одяг”. А за тлумаченням Вальсамона, “одяг, не властивий клірику, не є той, який носять воїни, тому що клірик, що коли-небудь одягший такий, піддасться суворому покаранню, але дорогий золототканий одяг, так звані в народі перлові візерунки, і бахроми, і пурпуровий одяг, тому що клірики, – узагальнює Вальсамон, – повинні бути прикладом і чесноти і благочинності, а не розкоші і непристойного життя”.

Згідно з 16-м правилом VII Вселенського Собору, клірикам забороняється франтівство і пишність в одязі: “Всяка розкіш і прикраса тіла далекі священицькому чину і стану. Заради цього єпископи чи клірики, що прикрашають себе світлими і пишними одежами, нехай виправляються. Якщо ж у тому перебувають, піддавати їх епітимії, також і тих, що вживають пахучі масти”.

Клірик зобов’язаний уникати мирських занять (Апост. 6, 81; VII Всел. 10; Карф. 16), не відвідувати громадських розваг, непристойних сану (Апост. 54; Трулл. 1, 62), і не залишатися в будинках своїх парафіян довше, ніж того вимагає виконання священицьких обов’язків. 

Високі вимоги висуваються до сімейного життя кліриків. Неодруженим священнослужителям взяття шлюбу заборонено. Як говорить 26-е Апостольське правило, “наказуємо, нехай із тих, хто вступив до кліру безшлюбним, бажаючі одружуються одні тільки читці і півчі”.

10-е правило Анкірського Собору дозволило дияконам одружуватися і після хіротонії, але за умови, щоб про такий намір було оголошено єпископу перед рукопокладенням. Однак 6-е правило Трульського Собору суворо заборонило шлюб не тільки дияконам, але навіть і іподияконам після поставлення.

Шлюб кліриків має бути суворо моногамним. Другий шлюб удовим священнослужителям і церковнослужителям, безумовно, забороняється.

Для клірика недопустима і так звана пасивна бігамія. 8-е правило Неокесарійського Собору говорить: “Якщо дружина якогось мирянина, перелюб чинить, викрита буде в тому явно; то він не може прийти в служіння церковне. Якщо ж після рукопокладення чоловіка впаде в перелюб; то він повинен розлучитися з нею. Якщо ж живе; не може торкатися служіння, йому дорученого”.

У тлумаченні до цього закону Зонара писав: “Бо дружина перелюбна осквернена, а той, хто тілесно з нею живе, становить із нею одне тіло, то й він бере участь в оскверненні. Але як може бути дозволено священнослужіння оскверненому”.

Якщо порушення шлюбної вірності дружиною клірика несумісне зі священнослужінням, то порушення її самою духовною особою, як і блуд безшлюбного священнослужителя, тим більше не допустимі.

Багато занять і професії несумісні зі священнослужінням. Відповідно до канонів, клірикам забороняються виконання громадських і державних обов´язків і військова служба (Апост. 6, 81; Двокр. 11). 6-е Апостольське правило говорить: “єпископ чи пресвітер, чи диякон, нехай не бере на себе мирських піклувань. А інакше нехай буде позбавлений священного чину”. Канонічна заборона поширюється на виконання кліриками поточних адміністративних обов'язків. Історія свідчить про те, що Церквою не заборонялася участь кліриків у колегіальних органах державної влади.

Клірикам забороняються лихварство «посвячені не повинні давати у ріст і брати відсотки, і так звані іміолії, тобто, половину від прибутків» (4 прав. Лаод. Соб.) і торгівля, особливо винна «ніякому клірикові не дозволяється утримувати корчму… Якщо ж хтось, що-небудь подібне вчинить, або нехай припинить, або нехай буде виключений» (9 прав. Трул. Соб.) Священнослужителі також не повинні брати на себе поручительство із приватних справ, займатися відкупами і всяким підприємництвом.

Отці Халкидонського Собору у 3-му правилі висловили: “Дійшло до святого Собору, що деякі із приналежних до кліру, заради мерзенного прибутку, беруть у відкуп чужі маєтки, і влаштовують мирські справи, Боже служіння нехтують, а по будинках мирських людей тиняються, і доручення по маєтках приймають, із сріблолюбства. Тому визначив святий і великий Собор, щоб надалі ніхто, ні єпископ, ні клірик, ні чернець, не брав у відкуп маєтків, і в розпорядження мирськими справами не вступав, хіба тільки за законами покликаний буде до неминучої опіки над малолітніми, чи єпископ міста доручить кому мати піклування про церковні справи, чи про сиріт і вдів безпорадних, і про осіб, яким особливо потрібно надати церковну допомогу, заради страху Божого. Якщо ж хто надалі дерзне порушити це визначення, такий нехай буде підданий церковному покаранню”.

Натомість 59 Апостольське правило гласить: «Якщо хтось, єпископ чи пресвітер, або диякон комусь із кліриків, що бідують, не подасть необхідного, нехай буде вдлучений. Закоснілий же у цьому, нехай буде позбавлений священства, як убивця брата свого».

Духовним особам забороняються також заняття, пов'язані із пролиттям людської та навіть крові тварин, наприклад, лікарська практика, особливо хірургія. Нещасливий випадок під час операції піддає хірурга звинуваченню у мимовільному вбивстві, і якщо він клірик, то це, згідно з канонами, спричиняє позбавлення сану. Священнослужителю, який приносить безкровну Жертву, забороняється і полювання, неминуче пов'язане із пролиттям крові.

Обов´язок клірика – зберігати вірність своєму покликанню до кінця життя. У 7-му правилі Халкидонського Собору міститься загроза анафемою тому, хто залишить служіння перед вівтарем Господнім: “Поставленим раз у клір і ченцям, визначили ми не вступати ні на військову службу, ні в мирський чин; інакше тих, що дерзнули на це і не повертаються з каяттям до того, що раніше обрали для Бога, піддавати анафемі”.

Пресвітер, призначений у парафію, не має права самовільно залишити її. У 16-му правилі I Нікейського Собору про подібні вчинки говориться дуже суворо: “Якщо деякі пресвітери, або диякони, чи взагалі хто-небудь із зарахованих до кліру, необачно, не маючи перед очима страху Божого і церковного правила (15 ап. пр. – М. Л.) не знаючи, відійдуть від власної церкви, такі не повинні прийматися до іншої церкви, слід вжити всіх заходів, аби вони повернулися своєї парафії, і якщо залишиться упертими, належить позбавити їх церковного спілкування...”.

Для того, щоб клірик однієї єпархії міг одержати місце в приході іншої єпархії, він повинний мати від свого колишнього єпископа відпускну грамоту. Як говорить 17-е правило Трульського Собору, “Оскільки клірики різних церков, залишивши свої церкви, у котрих вони посвячені, перейшли до інших єпископів, і, без волі свого єпископа, призначені до чужих церков, і через це вони виявляться непокірливими: заради цього визначаємо, щоб від місяця січня минулого четвертого індикту ніхто з кліриків, у якому б ступені хто не був, не мав права, без відпускної грамоти від свого єпископа, призначений бути до іншої церкви. Той, хто не дотримується цього віднині, але собою осоромлює того, хто звершив над ним рукопокладення, нехай буде виключений і сам, і той, хто неправильно прийняв його”.

Відповідно до канонів, пастир зобов’язаний постійно жити у своїй громаді і не вправі залишати її, особливо якщо в парафії спалахує моровиця (епідемічна хвороба) чи яка-небудь інша небезпека, що загрожує народу,  «тим із кліру, котрі добровільно вийшли на подвиг, впали та відновили подвиг, не є праведно бути опісля у священнослужіння, бо вини залишили стадо Господнє, і зганьбили самих себе, чого ніхто з апостолів не робив» (Петра Олекс. 10). Пресвітер може отримати відпустку і тимчасово залишити свою парафію виключно з дозволу єпархіального архиєрея в установленому порядку.

Згідно із 38-м правилом Трульського Собору, визначення меж парафій здійснюється відповідно до адміністративного розподілу: Отцями нашими встановлене, і ми берігаємо правило, яке говорить так: якщо царською владою збудоване нове, або колись буде побудоване місто, то адміністративним й земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ”.

До обов’язків парафіяльного священика належить також постійне священнодійство. Форми богошанування у помісних православних Церквах можуть бути різними; розходження в обрядах допускаються, але обряд повинен суворо і точно виражати догматичне вчення, віру Церкви. Проте будь-які зміни до богослужіння вносяться законною церковною владою. Самовільна зміна обрядів, прийнятих Церквою, являє собою протиправну дію, що загрожує розколом. Відповідно до 103-го (116) правила Карфагенського Собору самовілля в богослужінні забороняється: “Постановляємо і це: нехай звершуються всіма затверджені на Соборі молитви, як передпочаткові, так і закінчувальні, і молитви прездійснення, або покладання рук; і зовсім нехай не приносяться ніколи інші всупереч вірі, але нехай промовляються ті, які найосвіченішими зібрані”.

Богослужіння відправляти можуть тільки священні особи: єпископи і пресвітери. Як говорить 6-е правило Гангрського Собору, “Якщо хто крім Церкви окремо збори складає, і, зневажаючи церкву, церковне чинити хоче, не маючи із собою пресвітера з волі єпископа, нехай буде під клятвою”.

Диякони і церковнослужителі допомагають єпископу і пресвітеру у відправленні богослужіння. Згідно з 15-м правилом Лаодикійського Собору, встановлюється такий порядок: “Крім півчих, що перебувають у клірі, на амвон виходять і за книгою співають, не повинно іншим деяким співати в церкві”. Зонара у тлумаченні до цього правила писав: “Отці Собору бажають, щоб у церквах була дотримана добропристойність, тому і сказали, що не повинно в церквах співати кожному, хто хоче, але канонічним півчим, тобто призначеним у клір, рукопокладеним у кожну церкву, які співають за книгами”. Про те, що тільки посвяченим особам дозволяється читати з амвона, говориться і в 14-м правилі VII Вселенського Собору: “…оскільки бачимо, що деякі, без рукопокладання, у дитинстві прийнявши причетницький постриг, але ще не отримавши єпископського рукопокладання, у церковних зібраннях на амвоні читають,і роблять це не у відповідності до правил то наказуємо, аби від нині такого не було”.

“Усяке священнодійство, правильно відправлене з боку встановленого обряду, – пише єпископ Никодим (Мілаш), – має значення саме по собі, незалежно від того, чи гідний священик за своїми особистими якостями чи не гідний відправляти це священнодійство”, “священик чи єпископ є при цьому нічим іншим, як знаряддям, точніше сказати, тут діє сам Бог, і благодать дається людям не священиками, а через них самим Богом”.

Богослужіння повинне відправлятися благовидно, благоговійно і в тиші, із дотриманням ясності і виразності в читанні і співі (75 прав. Трулл. Соб.; 17 прав. Лаод. Соб.). Ті, що моляться у храмі, зобов’язані поводитися відповідно до святості храму, приходити до початку богослужіння та залишатися в храмі до закінчення служби: “Усіх вірних, що заходять до церкви і писання слухають, але не перебувають на молитві і святому причасті до кінця, як таких, що сваволю в церкві творять, відлучати належить від спілкування церковного” (Апост. 9).

Єпископ, чи пресвітер, чи диякон при звершенні ними Приношення, відповідно до 8 Апостольського правила, повинен обов’язково причаститися.

У недільні і святкові дні на громадському богослужінні мають бути присутніми всі віруючі. На підставі 80-го правила Трульського Собору заборонам піддаються ті, хто без належних причин зневажає цим: “Якщо хто єпископ чи пресвітер, чи диякон, чи хто-небудь із зарахованих до кліру, чи мирянин, не маючи ніякої нагальної потреби, чи перешкоди, якою б надовго усунений був від своєї церкви, але перебуваючи в місті, у три неділі протягом трьох тижнів не прийде на церковні зібрання: тоді клірик нехай буде вигнаний із кліру, а мирянин нехай буде відлучений від спілкування”.

Центр християнського богослужіння – здійснення Таїнства Євхаристії. Місцем її здійснення може бути тільки освячений храм. Якщо ж через виняткові обставини Літургія відбувається поза церквою, то в такому випадку освячення храму і престолу заміняється антимінсом (у перекладі з грецької мови – “замість престолу”), без якого Літургія не може здійснюватися. Антимінс – це плат із вшитою у нього часткою мощів мученика, внизу котрого має бути підпис єпархіального єпископа. В одному храмі на одному престолі Літургія може здійснюватися не більш одного разу в день, а священнослужитель не може протягом дня звершувати більше однієї Літургії.

Будівництво або перебудова храму здійснюється з відома єпархіального архиєрея. Устрій церков, їх зовнішній і внутрішній вигляд повинні відповідати призначенню. Закладання церкви супроводжується особливими священнодійствами і молитвами, поставленням хреста на місці вівтаря.

Новозбудований храм освячується архиєреєм, із помазанням стін храму зовні й усередині святим миром. При цьому мощі поміщають під престолом. Отці VII Вселенського Собору в 7-м каноні висловили: “Якщо які чесні храми освячені без святих мощів мученицьких, визначаємо: нехай буде здійснене в них положення мощей із звичайною молитвою”. Архиєрей може доручити освячення храму пресвітеру; у такому випадку архиєрейське освячення заміняє антимінс, надісланий єпископом і освячений ним.

Повне освячення храму відбувається і після його значної перебудови, або у випадку таких змін у вівтарі, які пов’язані з пересуванням престолу, а також у випадку осквернення церкви єретиками.

При перебудові чи ремонті храму, не пов’язаних із пересуванням престолу, і у випадку осквернення церкви пролиттям крові або якою-небудь нечистотою, здійснюється мале освячення з окропленням церкви святою водою.

З моменту освячення храм стає святим місцем. Деякі частини і предмети храму стають недоторканними для мирян (престол зі священними предметами, що знаходяться на ньому). Через царські врата ніхто не може проходити, крім осіб, які священнодіють. Згідно із 69-м правилом Трульського Собору, “нікому з усіх, приналежних до розряду мирян, нехай не буде дозволено входити всередину священного вівтаря…”.

У храмі не можна звершувати нічого іншого, крім богослужіння, мати в ньому якісь інші зображення, крім ікон, не можна вносити в храм нічого, крім предметів, які відносяться до богослужіння. Не приймається на збереження у храмі приватне майно. Як говорить 3-є Апостольське правило: “Якщо єпископ, чи пресвітер, усупереч Господній постанові про жертву, принесе до вівтаря інші якісь речі, або мед, або молоко, або замість вина напій, приготований з чогось іншого, або птицю, або якусь тварину, або овочі, всупереч постанові, крім нових колосків, або винограду у належний час, нехай буде позбавлений священничого сану. І нехай же не буде дозволено приносити до вівтаря будь що інше, хіба що олію для лампади та фіміам під час святого Приношення”.

Якщо храм розібраний, то сам матеріал, із якого він був збудований, вважається священним. Дерево йде на опалення нового храму, а цегла чи камінь від розібраних стін використовується при будівництві нового храму. Священне і місце, що прилягає до храму. По можливості воно має бути обгороджене; усередині огорожі забороняється здійснювати купівлю і продаж, ставити крамниці, крім іконних і свічкових.

Крім церков, існують ще молитовні будинки, які не мають зовнішнього вигляду православних храмів. До освячених будівель належать також каплиці, споруджені на честь чудотворних ікон чи у пам’ять важливих подій, а також – на цвинтарях.

Крім Божественної Літургії і тих священнодійств, котрі нерозривно пов’язані з Нею, наприклад, хіротонії, інші богослужіння з благословення єпархіального архиєрея, можуть здійснюватися і в приватному будинку (хрещення дитини в холодний час року чи у випадку, коли людині загрожує смерть, причастя, єлеосвячення важко хворих й помираючих, панахида, у виняткових випадках також відспівування, наприклад, при пошесній хворобі). Єпархіальний архієрей може дозволити звершити вдома і вінчання.

Парафіяльний священик зобов’язаний у своїй парафії сам задовільняти духовні потреби своїх вірних: хрестити (Апост. 50), сповідати (Апост. 52), вінчати, хоронити (Карф. 50).

Особливо хотілось би акцентувати увагу на звершені таїнства хрещення, через котре відбувається вступ до благодатного живого організму Церкви.

По-перше, правильно здійснене хрещення не може бути повторене, тому священик, який повторно хрестить будь-кого, підлягає забороні: “Єпископ чи пресвітер, якщо того, хто насправді має хрещення, знову охрестить, чи якщо від нечестивих оскверненого не охрестить, нехай буде позбавлений сану, як такий, що насміхається над Хрестом і смертю Господньою і не розрізняє священиків від лжесвящеників” (Апост. 47).

Хрещення не повторюється і над тими, хто після відпадіння від Церкви приносить покаяння і повертається до неї, тому що печатка цього Таїнства незгладима.

Хрещення відбувається за допомогою троєкратного занурення у воду з призиванням Святої Тройці. У Православній Церкві не прийнято хрестити через обливання чи окроплення, про які нічого не говориться у Священному Писанні. Для здійснення Таїнства вживається чиста природна вода, освячена за чином вміщеним у чинопослідуванні таїнства Хрещення.

Звершувати Таїнства Хрещення можуть єпископи і священики (Апост. 46, 47). Але безумовна необхідність Хрещення для спасіння людини, а також приналежність усякому християнину високого достоїнства “царського священства” є підставою для визнання дійсним хрещення, здійсненого у випадку смертельної небезпеки для того, кого хрестять, мирянином, і навіть жінкою. Однак від того, хто здійснює Таїнство, потрібно свідоме ставлення до свого вчинку.

У Православній Церкві відкидається католицька практика визнавати дійсним хрещення, здійснене особою нехрещеною, яка не належить до Християнської Церкви. Безумовно, неприпустиме і самохрещення.

Якщо хрещений видужує, то священик повинен доповнити Таїнство молитвами і священнодійствами, які не могли бути здійсені безпосередньо при хрещенні; але при цьому не повторюється ні трикратне занурення, ні хрещальна формула.

Священик, через недбальство якого хто-небудь помер нехрещеним, підлягає церковному покаранню, так само як і батьки, через недбальство яких дитина вмирає поза Церквою (ст. 68 “Номоканона при Великому Требнику”).

Згідно з 84-м правилом Трульського Собору, необхідно хрестити і знайд, якщо точно не відомо, чи були вони хрещені “Йдучи за канонічними постановами Отців (83 (72) Карф.), визначаємо і про немовлят: щоразу, коли не знаходяться достовірні свідки, що безсумнівно стверджують, що охрещені є, і коли самі вони, через малий вік, не можуть дати потрібн00у відповідь про надане їм Таїнство, потрібно без будь-яких вагань хрестити їх: нехай таке непорозуміння не позбавить їх очищення толикою святинею”.

Щоб уникнути повторного хрещення в тих випадках, коли є серйозна підстава припускати, що та чи інша особа вже сприйняла Таїнство, але цілковитої впевненості в цьому немає, прийнято здійснювати хрещення в умовній формі: “Охрещується раб Божий (ім´я), якщо не хрещений”.

Із Таїнством Хрещення у Православній Церкві, на відміну від Католицької, поєднується Таїнство Миропомазання, яке надає тому, хто приймає його, благодатні дари Святого Духа. Як говорить 48-е правило Лаодикійського Собору, “належить тим, хто просвічується, бути помазаними помазанням небесним, і бути причасниками Царства Божого”.

59-й канон Трульського Собору вимагає, щоб хрещення відбувалося у храмі: “Хрещення нехай не здійснюється в молитвениці, що всередині будинку знаходиться; але ті, що хочуть удостоїтися пречистого просвічення до кафоличних церков нехай приходять, і там цього дару нехай сподобляються. Якщо ж хто викритий буде таким, що не зберігає постановленого нами, тоді клірик нехай буде позбавлений сану, а мирянин нехай буде відлучений”.

Виняток допускається лише у випадках необхідності і з дозволу єпископа: “Визначаємо, щоб священнослужителі, які священнодіють, чи хрестять в молитовних храмах, що знаходяться всередині будинків, здіюснювали це не інакше, як із волі місцевого єпископа” (31 прав. Трул.). І тільки крайня потреба, викликана, наприклад, смертельною небезпекою, може бути підставою для здійснення Таїнства Хрещення вдома без попереднього благословення з боку єпархіального архиєрея.

У православних сім´ях діти отримують Хрещення в ранньому дитинстві. Що ж стосується Хрещення дорослих, то церковні закони вимагають, щоб перед хрещенням вони проходили оголошення. У Древній Церкві чинопослідування оголошення здійснювалося окремо від Хрещення; і оголошені становили особливий розряд неповноправних членів Церкви. Для оголошення охрещуваних у давнину виділялася Чотиридесятниця Великого Посту, а саме Хрещення відбувалося у Велику Суботу.

У 45-му каноні Лаодикійського Собору сказано: “Після двох седмиць Чотиридесятниці, не потрібно приймати до Хрещення”. У тлумаченні до цього правила Зонара писав: “Церква прийняла від звичаю здійснювати Хрещення у Велику Суботу, тому що Хрещення – образ поховання і воскресіння Господа, а ця Субота є серединою між похованням і воскресінням. Отже, ті, котрі готуються просвітитися у Велику Суботу, повинні у всю чотиридесятницю поститися і передочищатися стриманням і таким чином приступати до просвічення”.

До хрещення не допускаються особи з ушкодженим розумом і подавленою волею, за винятком тих випадків, коли їм загрожує смертельна небезпека: “Коли біснуватий не очистився ще від духу нечистого, то не може прийняти святе хрещення: але, у кінці цього життя хреститься” (2 Тим. Ал.).

У хрещенні дітей і дорослих споконвіку брали участь хрещені батьки. Під час хрещення дорослих вони є свідками і поручителями за серйозність наміру і за праву віру охрещуваного, а під час хрещенні дітей і хворих, позбавлених дару мови, вони дають за них обітниці і вимовляють символ віри. 54-е правило Карфагенського Собору передбачає у зв'язку з цим таке: “Хворі, котрі за себе відповідати не можуть, нехай будуть охрещені тоді, коли, з їхньої волі, вимовлять свідчення про них інші, під власну відповідальность”.

На хрещених батьків покладається обов'язок стежити за зростанням релігійної та моральної свідомості новохрещеного. Зі своїми хрещениками та їхніми батьками хрещені батьки вступають у стосунки, що іменуються духовним спорідненням.

Не всяка особа гідна приймати дитину від Святої купелі, тобто до восприємництва. Від восприємництва усуваються батьки охрещуваного, монахи, малолітні. Не допускаються бути хрещеними батьками і інославні.

Всі богослужіння і треби повинні здійснюватися виключно парафіяльним причтом «Якщо хтось крім церкви окремо зібрання скличе, і, зневаживши церкву, церковне чинити хоче, не маючи із собою пресвітера з волі єпископа, нехай буде під клятвою» (Гангр. 6) «У свято Пасхи не посилати Святі Тайни в інші парафії, у вигляді благословення» (Лаод. 14). Тому парафіяни не повинні запрошувати до себе додому для здійснення треб заборонених, без місця, звільнених за штат священиків і священиків, які знаходяться у відпустці, за винятком випадків крайньої потреби.

Всяке богослужіння відправляється для парафіян безоплатно. Але парафіяльному причту не забороняється приймати від парафіян добровільну винагороду. При цьому, проте, безумовно засуджуються торг, вимагання, відмова від безоплатного здійснення треби.

Пресвітер також зобов’язаний стежити за тим, щоб ніхто не вводив у церкву чого-небудь нового і недоречного у співі, читанні й обрядах: “Бажаємо, – проголосили Отці Трульського Собору в 75-му правилі, – щоб ті, котрі приходять до церкви співати, безчинно не галасували, вивергаючи їз себе неприродні крики, і не вводили нічого невідповідного й невластивого церкві, і з великою увагою і зворушенням підносили псалмоспіви Богові, Який знає потаємне. Бо Священне Слово повчало синів ізраєливих бути благоговійними”.

Відповідно до священних канонів, парафіяльний священик зобов’язаний стежити за тим, щоб ніхто з парафіян не вживав на домашні потреби речей, призначених для богослужіння. Він повинен оберігати старі богослужбові речі від зловживань (Апост. 73; Двокр. 10; Григор. Нісськ. 8). Їх заборонено використовувати для життєвих потреб: “Посуд золотий або срібний освячений, або завісу, ніхто нехай не привласнює для власного вжитку, бо це беззаконня є. Якщо ж хтось викритий буде у цьому, нехай покарається відлученням” (Апост. 73, 72; 10 прав. Двокр. Соб.). Церковних речей неможна ні продавати, ні дарувати, ні віддавати під заставу (12 прав. VII Всел. Соб.).

До обов’язків парафіяльного священика належить також постійне проповідування в храмі (1 Тим. 2, 3, 5, 17; 2 Тим. З, 4; Апост. 58; Трулл. 19).

Повна влада проповідувати в Церкві належить єпископам. Тому канони забороняють посвячувати християн, які мало випробувані у вірі та недостатньо розуміють учення Церкви, не знають Писання: “кожному, хто має бути возведений на єпископський ступінь, неодмінно знати Псалтир, нехай так і весь свій клір врозумляє навчатися з нього. Також пильно випробовувати його митрополиту, чи має щирість із міркуванням, а не мимохідь, читати Священні правила, і Святе Євангеліє, і книгу Божественного Апостола, і все Божественне Писання, і чинити за заповідями Божими, і вчити доручений йому народ. Тому що сутність Ієрархії нашої становлять богопередані слова, тобто істинне знання Божественних Писань, як висловив великий Діонісій” (2 прав. VII Всел. Соб).

Вальсамон у тлумаченні до цього канону пояснює порівняно не високий рівень вимог, пропонованих до начитаності ставленика у Св. Писанні, гоніннями, яким піддавалося Православ’я з боку іконоборців у період, що передував VII Вселенському Собору.

Пресвітери одержують право проповідувати від свого єпископа. Тому єпископ може і позбавити пресвітера цього права, якщо в нього з’являться сумніви в чистоті віри пресвітера чи в його здатності проповідувати. За тлумаченням Вальсамона до 58-ого Апостольського правила: “Пресвітери вчать із дозволу єпископа, а не самовільно”. В Александрійській Церкві, коли там спалахнула аріанська єресь, для протидії їй усім пресвітерам заборонено було проповідувати в церквах.

Щодо недоторканності догматичних істин, даних в Одкровенні по надхненню Святого Духа на Вселенських Соборах, Ефеський Собор у 7-му каноні висловив своє визначення: “Після прочитання цього, святий Собор визначив: нехай не буде дозволено нікому вимовляти чи писати, чи складати іншу віру, крім визначеної від Святих Отців, у Нікеї граді, що зібралися зі Святим Духом. А котрі дерзнуть складати іншу віру чи представляти, чи пропонувати тим, хто хоче навернутися до пізнання істини, або від язичества, або від іудейства, або від якої б то не було єресі; такі, якщо є єпископи, чи належать до кліру, нехай будуть вільні, єпископи від єпископства, і клірики від кліру: якщо ж миряни, нехай будуть віддані анафемі. Так само, якщо єпископи чи клірики, чи миряни зявляться мудрствующими, чи навчатимуть тому, що міститься у поданому від пресвітера Харісія викладі про втілення Єдинородного Сина Божого, або мерзотним і розбещеним Несторієвим догмам, які при цьому і брехливі: нехай підпадуть під рішення цього святого і Вселенського Собору, тобто єпископ нехай буде вільний від єпископства, і нехай буде низложений; клірик подібно нехай буде вигнаний із кліру; якщо ж мирянин, нехай буде відданий анафемі, як сказано”.

До віри у Христа покликані всі люди, без винятку. Тому Своїх учнів – апостолів – Христос призвав “проповідуйте Євагнгеліє всьому творінню” (Мк. 16, 15). Проповідь – один із найважливіших обов’язків учнів Христових, бо, за словом апостола Павла: “Як вірувати в Того, про Кого не чули? Як чути без проповідника?” (Рим. 10, 14). Апостол переконував Тимофія: “Проповідуй слово, настоюй в час і не в час, викривай, забороняй, благай з усяким довготерпінням і повчанням” (2 Тим. 4; 2). 58-е правило Св. Апостолів покладає на єпископів і пресвітерів обов’язок “учити причет і людей благочестю” і загрожує позбавленням сану тим, хто не дбає про те: “Єпископ чи пресвітер, що не дбає про причет і про людей, і не навчає їх благочестю, нехай буде відлучений. Якщо ж залишиться в цьому недбальстві і лінощах, нехай буде позбавлений сану”. 19-е правило Трульського Собору вимагає від предстоятелів Церков регулярно проповідувати слово Боже: “Предстоятелі Церков повинні щодня, найліпше ж у дні недільні, навчати весь клір і народ словам благочестя, обираючи з Божественного Писання розуміння і міркування істини...”. А щоб у поясненні Писання не закралися помилкові і довільні думки, правило забороняє переступати “покладених уже меж і передання богоносних отців, і якщо буде досліджуване Слово Писання, то не інакше нехай пояснють його, хіба як виклали світила й учителі Церкви у своїх Писаннях, і цим нехай задовольняються більше, ніж складанням власних слів, щоб за браком уміння в цьому, не ухилитися від належного…

Крім храмової проповіді, важливим засобом до утвердження християнського вчення слугує катехізація. У Древній Церкві хрещенню передувало навчання вірі – оголошення. Оголошені становили особливий клас церковного народу. Згодом, коли хрестити почали переважно дітей, катехізація була покладена на батьків і хрещених батьків, але, звичайно, також і на пастирів Церкви.

Всі вище перераховані канонічні норми у систематизованому вигляді увійшли до Статуту про управління УПЦ КП. Відповідно до Статуту про управління священик, в межах ввіреної йому парафії, покликаний «нести відповідальність за звершення богослужінь згідно з церковним уставом, виконання треб, церковну проповідь, релігійно-моральне виховання членів парафії. Він повинен сумлінно виконувати всі богослужбові, пастирські й адміністративні обов’язки, які визначаються його посадою відповідно до церковних канонів і Статуту про управління УПЦ КП.

До обов’язків настоятеля, зокрема, входить:

а) керівництво причтом у виконанні ним богослужбових і пастирських обов’язків;

б) нагляд за станом храму, його начинням, наявністю всього необхідного для звершення богослужінь у відповідності до вимог богослужбового уставу;

в) піклування про правильне і побожне читання і спів у храмі;

г) турбота про виконання розпоряджень єпархіального архиєрея;

д) організація недільних шкіл, благодійництва, церковно-громадської і просвітницької діяльності парафії;

е) скликання і головування на засіданнях парафіяльних зборів;

є) піклування про виконання рішень парафіяльних зборів і спостереження за діяльністю парафіяльної ради;

ж) може бути головою парафіяльної ради;

з) представлення інтересів парафії в органах державної влади і місцевого самоврядування;

и) надання безпосередньо єпархіальному архиєрею або через благочинного щорічних звітів про стан парафії та її діяльність;

і) організація парафіяльної бібліотеки;

ї) розповсюдження церковних газет і журналів та духовної літератури;

й) видача свідоцтв про хрещення та шлюби».

священик Миколай Лагодич

кандидат богословських наук,

доцент Богословського відділення

Чернівецького національного університету

імені Юрія Федьковича

Ви тут: Головна Церковне право Права та обов’язки пресвітерів: канонічний аналіз