Служіння мирян в Церкві та Євхаристія

1236266955_ep_ilarionОдним з актуальних питань, на яке варто звернути увагу сьогодні – це роль мирян у служінні Церкві.  

У деяких наших парафіях є успішні починання служіння мирян, але до цих пір це явище має не розповсюджений характер. Однією з  головних причин, яка стримує участь мирян у служінні на благо Церкви, є нерозуміння, неприйняття або незнання багатьма священнослужителями і  віруючими важливості, необхідності служіння та місіонерства всіх вірних, а не тільки тих, хто в сані.

Сьогодні, коли починається відродження місіонерського служіння Церкви у всіх його формах, одним з найбільш важливих моментів, якраз і є це питання про відродження повноцінного служіння мирян в Церкві. І тут, ми, перш за все зустрічаємося з основною проблемою, яка полягає в тому, що в світському, нецерковному розумінні, яке в деякій мірі поширене і в церковному середовищі, миряни сприймаються як категорія протилежна кліру, тобто людям, посвяченим на особливе церковне служіння. Миряни розуміються, як прошарок Церкви, який ще є не до кінця церковний, який тільки має потребу у постійному воцерковленні і навчанні. Для людини церковної таких питань і проблем виникати просто не може, тому що слова Священного Писання, а саме перше послання святого апостола Петра, цілком однозначно говорять нам про те, що «Ви – рід обраний, царственне священство, народ святий, люди відновлення, поставлені для того, щоб сповіщати чесноти Того, Хто покликав вас із темряви у чудове Своє світло; колись не народ, а нині народ Божий; колись непомилувані, а нині помилувані» (1 Пет. 2, 5, 9-10). У Старому Завіті юдеї були вибраним народом Божим, якому Бог дав обітницю про те, що «якщо ви будете слухатися гласу Мого і дотримувати завіт Мій, то будете Моїм уділом з усіх народів, тому що Моя вся земля; а ви будете у Мене царством священиків і народом святим» (Вих. 19, 5-6). У Новому Завіті таким родом і народом – вибраним і створеним Господом для Себе стали християни, які раніше взагалі не були народом. Етнічний принцип, замінений принципом приналежності до Церкви. Тобто кожна людина, яка прийняла таїнство Хрещення і Миропомазання, вступаючи в Церкву і стаючи членом Народу Божого, перебуває в Ній (тобто Церкві) в своєму царствено-священицькому достоїнстві. По слову одного сучаного богослова: «…мирянин – це не тільки людина, яка живе «у світі», це людина, яка Христом послана в світ, для того, щоб все, до чого вона доторкнеться, зробити святинею: вона священик в цьому відношенні» (Митрополит Антоній Сурожський).

Таким чином, для людини, яка тільки ознайомлюється з церковним переданням, повинні відпасти всі питання, повязані з правильним розумінням такого основного церковного поняття як «мирянин». Якщо людина належить до Церкви Христової, це означає що вона поставлена Церкві на визначене служіння Богу і людям. Одним з основних фактів життя церковної громади – є різноманітність служінь. Той самий Дух, яким всі хрестилися в одне Тіло і яким всі наповнені, розділяє дари кожному особливо «на користь» для діяльності та служіння всередині Церкви. «І Він настановив одних апостолами, інших пророками, інших євангелістами, інших пастирями та вчителями, на довершення святих, на діло служіння, для створення Тіла Христового» (Еф. 4, 11-12). Різноманітність служінь не порушує єдності природи членів Церкви. Їх онтологічна єдність між собою витікає з їхньої єдності «у Христі». Але що означає бути в Церкві і бути членом народу Божого, який основний критерій, яким визначається приналежність християнина до Церкви Христової. Таким головним критерієм є участь вірних дітей Божих в Таїнстві Тіла і Крові Христових – Таїнстві Святої Євхаристії.

За вченням священномученика Іринея Ліонського «Наше вчення є відповідне з Євхаристією, і Євхаристія у свою чергу підтверджує наше вчення» [1]. Таким чином, без вирішення основного питання – відношення до таїнства Євхаристії неможливо вирішити будь-яке інше питання, що стосується церковного служіння.

І ось тут ми зустрічаємося з проблемами. Літургія, в перекладі з грецької мови, означає спільна справа, і це означає, що участь в літургії має на увазі осмислену участь всіх вірних членів Церкви зібраних в храмі за богослужінням. Літургія не є справа тільки одних священнослужителів, але справа всієї Церкви, а це означає і мирян зокрема.

Євхаристія – є центр християнства, основа соборного розуму Церкви. Звершення Євхаристії всім народом Божим під час Божественної літургії, є виявлення Церкви. Церква – є Тіло Христове, і вона виявляє себе світу через Євхаристію.

Спочатку, з моменту виникнення християнства, звершення Євхаристії було спільною справою (літургією) всього народу Божого і подальше спільне причастя всіх присутніх на молитві євхаристії було природнім вираженням приналежності до Церкви і свідченням єдності християн. Богослужіння часів апостольських є прикладом того, що громада (зібрання) євхаристії є основа соборності Церкви, яка виражається в єдності всіх членів громади в таїнстві причастя. Практика загального причастя присутніх була властива Древній Церкві, більше того, ті, хто не брав участь в спільному причасті, без вагомих на те причин, піддавалися церковним епітіміям.

Говорячи про служіння мирян, необхідно відмітити, що кожен християнин, який присутній за богослужінням повинен бути не просто «глядачем» того, що відбувається, а активним його учасником, молитвами якого також звершується таїнство. Це особливо видно з характеру молитов літургії, які виголошуються предстоящим священнослужителем від імені всіх присутніх. Вся громада творчо бере участь в молитві євхаристії, в жертві євхаристії і подяці, відображаючи молитву спільним урочистим «Амінь». Цим молитовним подвигом виконується перша спільна справа – літургійна, один з найголовніших обовязків не тільки ієрархії, але і всіх членів Церкви, народу «Нового Ізраїля», «народу вибраного, царственого священства, роду святого» (1 Пет. 2, 9; Анафора свт. Василія Великого), бо в Церкві Христовій звершується ідеал, якого очікував Мойсей (Вих. 19, 6) і пророки – загальне священство. Звичайно, це вчення про загальне священство не виключає боговстановленної ієрархії, яка звершує таїнства. «Лише та Євхаристія вважається істинною, яка звершується єпископом або тим, кому він сам надав це (право – єп. Іларіон)» [2].

Сучасна практика причастя наполягає на рідкісному причасті мирян, тоді як Древня Церква не знала іншого приводу для участі в Літургії, окрім як для причастя на ній. У багатьох храмах є такі випадки, коли за наявності віруючих ніхто не приступає до Чаші. В Синодальний час в церковній свідомості було утверджено необхідність щорічного причастя для підтвердження своєї приналежності до Церкви. Згубність такого погляду на Євхаристію викривалася багатьма отцями Церкви, зокрема преподобний Никодим Святогорець та святитель Макарій Коринфський в своєму творі «Про безперестанне причастя Святих Христових Таїн» переконливо розкривають всю неспроможність подібних вигадок: «Деякі говорять, що преподобна Марія і багато інших пустельників і подвижників лише один раз у все своє життя причастилися і це їм не перешкодило освятитися. Їм ми відповідаємо, що пустельники не керують Церквою і Церква не для пустельників визначала правила. Як говорить апостол: «Закон призначений не для праведника» (1 Тим. 1, 9). А божественний Златоуст додає: «Всі, хто возревнував любомудрія Нового Завіту, зробили це не зі страху покарання і не із-за погроз, але по божественній любові… Бо вони не мали потреби ані у повеліннях, ані в заповідях або законах, щоб полюбити чесноту і усуватися від зла, але як благородні і свобідні сини, пізнавши власну цінність [тобто благородство свого єства], вони без жодного страху покарання спрямувалися до доброчесності». Але і ці пустинники, якби мали можливість і не причащалися, то засуджувалися б як порушники священних правил і презирливці Божественних Таїнств. А якщо такої можливості у них не було – вони невинні» [3]. Святий праведний Іоан Кронштадтський також ревнував про часте причастя вірних чад Божих: «Є люди, які лише по потребі та необхідності приступають до прийняття Святих Таїн раз на рік. Це також недобре, тому що виконують вже свій християнський обов’язок наче з-під палиці, з необхідності… А якщо Господь є Істинний Хліб, то ми повинні бажати цього Хліба не лише раз на рік, але, по можливості, кожного місяця, кожну седмицю, навіть щодня. Чому так? Тому що це – хліб насущний для нас, для нашої душі, а оскільки хліб насущний потрібний нам щодня, то і в небесній їжі – в Тілі і Крові Христових, ми маємо потребу щодня. Тому і в молитві Господній ми молимося: хліб наш насущний дай нам сьогодні» [4]. 

З часом причастя почало набувати індивідуального характеру, хоча воно навпаки покликане виявляти світові Церкву, через спільне причастя. Основним моментом, який не дозволяє повернутися до практики Древньої Церкви, є апеляція до слів апостола Павла «про недостойне причастя». Приєднаність таїнства Покаяння до таїнства Євхаристії покликана підготувати людину до усвідомленого причастя. Але нерідко виходить так, що люди після коротенької сповіді «отримавши квиток на Причастя» відчувають себе «достойними» приступити до Чаші і навіть «безгрішними», тобто відчувають по суті протилежне тому, до чого веде справжня підготовка до Причастя. Зміна нашого сприйняття та розуміння Євхаристії призводить навіть до того, що в деяких храмах існує практика не причащати на Пасху, що є повним спотворенням сенсу пасхального богослужіння, коли у момент найбільшого торжества християни залишаються без Причастя Святих Христових Таїн.

За 2000 років християнства чин Євхаристії залишився незмінним і таким, що не припускає розділення на тих, хто причащається і на тих, хто не приступає до таїнства, хоча сучасна практика Євхаристії говорить нам про зворотнє. Євхаристія є вираження нашої церковної свідомості, ми повинні усвідомлювати її як життя в Церкві та у Дусі Святому. Таємниця Церкви є таємниця Тіла Христового. Перебування або неперебування в Церкві залежить від нашої участі або неучасті в Євхаристії. Що залишиться від життя Церкви, якщо ми відкинемо євхаристійне зібрання? Жодна молитва не зможе нам замінити таїнства Причастя.

Втім, шлях постійного причастя окремих членів Церкви або механічне причастя всіх присутніх в храмі, не є відродження євхаристійного життя. У цьому питанні слід памятати слова святителя Іоана Златоуста: «Кого нам схвалити? Чи тих, які причащаються один раз, чи тих, які часто, чи тих, які рідко? Ні тих, ні інших, ні третіх, але тих, хто причащається з чистою совістю, з чистим серцем, з бездоганним життям» [5].

Справа не в тому, щоб окремі члени Церкви причащалися частіше, а в тому, щоб вірні усвідомили сутність Євхаристії, як трапези єднання і любові. Свідома участь в церковному житті сама по собі вирішує питання про частоту причастя. Православний християнин, який живе церковним життям і має церковну свідомість, знає, що якщо громада збирається на зібрання Євхаристії, то він не може не брати участі в ньому.

З початку минулого століття багато православних пастирів і богословів почали говорити про те, що необхідне повернення до початкового сприйняття Євхаристії. Цей рух отримав умовну назву «євхаристійне відродження». При цьому даний термін зовсім не стверджує, що в Церкві більше немає Євхаристії, мається на увазі, що необхідне повернення до того сприйняття таїнства, яке було властиво Древній Церкві.

Служіння мирян необхідно відроджувати в різних формах. Але починати треба з усвідомлення себе частинкою Тіла Христового, членом євхаристійної громади. Євхаристія – це стержень, навколо якого будується решта всіх форм служіння в Церкві. Архієпископ Анастасій Яннулатос (зараз Предстоятель Албанської Православної Церкви) пише про це так: «Літургія повинна бути продовжена в особистому і повсякденному житті. Кожен віруючий покликаний до того, щоб продовжити літургію на таємничому жертовнику власного серця і здійснити таким чином живе сповіщення Благої Вістки для життя світу. Поза цим продовженням храмова літургія залишиться неповною» [6]. Потрібно починати з воцерковлення свідомості мирян, щоб вони могли відчути себе не пасивною масою, а народом Божим, який активно творить Тіло Христове. Осмислення поняття народу Божого і його актуалізація – повсякчасна турбота Церкви від апостольських часів до наших днів.

Всі члени Церкви, як Тіла Христового, покликані бути місіонерами в широкому розумінні цього слова і нести загальноцерковне апостольське служіння. Тому кожен православний християнин зобовязаний усвідомлювати покладену на нього відповідальність свідчення.

Місіонерський заклик, виражений апостолом Павлом: «..коли я благовістую, то нічим мені хвалитися, тому що це неодмінний обов’язок мій, і горе мені, коли не благовістую!» (1 Кор. 9, 16), – виражає внутрішню потребу християнина ділитися тією радістю спасіння, яку він знайшов в Христі.

Священик Павло Флоренський в своїх «Еклезіологічних матеріалах» писав, що апостольство «завжди складало найголовніший обовязок церковних людей» [7]. Залучення до місіонерської діяльності як можна більшого числа воцерковлених людей є сьогодні основним завданням розвитку нашого служіння.

Ні у кого немає сумнівів в тому, що чим активніший і в духовному плані, і в плані практичної діяльності мирянин, чим більше його участь, чим більше його активність, тим це для Церкви краще.

Отже, служіння мирян в Церкві може бути реалізоване через:

– участь мирян в богослужінні (несення послуху на кліросі і у вівтарі, організація престольних свят та інших церковних торжеств), а також встановлення постійних храмових чергувань мирян і спільно із священнослужителями для спілкування з невоцерковленими людьми;

– залучення мирян до участі в соціальній дияконії;

– широку організацію місіонерських парафіяльних гуртків;

– участь мирян в церковних конференціях, диспутах, інтернет-форумах, у теле і радіопередачах, благодійних акціях та інших формах суспільної активності;

– участь в проповіді Благої Вістки особливо підготовлених мирян.

Для проведення місії в молодіжному середовищі необхідно мати на увазі наступні основні напрямки діяльності:

життя Церковними Таїнствами (особливо Таїнством Причастя) та воцерковлення молодих людей, які недавно прийшли до Церкви;

просвітницька діяльність, направлена на формування правильного уявлення про ієрархію християнських цінностей, створення для цієї мети сучасної науково-богословської методологічної бази;

залучення молоді до християнського служіння (допомога храмам і монастирям, робота в дитячих таборах, допомога ветеранам, немічним людям, листування та ін.).

Питання про діяльність мирян в церкві – це питання, яке, по суті кажучи, вирішується не тільки здоровим глуздом, але має свою основу в Священному Писанні. Мені здається, що про це багатьох думок не може бути, тому що ми зустрічаємо в слові Божому дуже багато вказівок про діяльність в первинних християнських громадах осіб непосвячених, осіб-мирян.

Актівність мирян у справі Церковної місії є важливою і необхідною.

Деякі члени Церкви виправдовують свою пасивність посиланнями на авторитет, який є у священика, і якого немає у мирянина. Уявлення про необхідність авторитету треба подолати. Авторитарно говорити про Христа не лише не потрібно, але і шкідливо, а навязувати свою віру – просто неправильно. Потрібно вчитися розмовляти з людьми так, щоб не насилувати людську свободу і не ховатися за саном.

Осмислення поняття народу Божого і його актуалізація – постійна турбота Церкви від апостольських часів до наших днів. Ця тема досить тонка і вимагає до себе уваги, як вчених богословів, так і тих, хто починає і продовжує свій шлях в Церкві; як єпископів, священиків, так і мирян.

Місіонерська активність мирян є фундаментальним завданням для життя Церкви. Нашим завданням є показати як кліру, так і  мирянам необхідність і  важливість духовної і  релігійної освіти суспільства спільними зусиллями. У свою чергу активне служіння мирян (особливо місіонерське) – один з  виходів з  кризової ситуації, що склалася або поступово складається, в області катехизації та  місії. Забути про  місію, яка є характерною для мирянина, або піти від  розуміння головних особливостей апостольства мирян і  його значення для Церкви, означає лише одне  – применшення 2000-літнього досвіду Православної Церкви.

Примітки:

1. Ириней Лионский, свят. Творения. – М., 1996, с. 495.

2. Игнатий Богоносец, священномученик. К Смирнянам. Собрание древних литургий. Вып. 1., с. 39.

3. Преподобный Никодим Святогорец, Митрополит Макарий Коринфский. Книга душеполезнейшая о непрестанном Причастии Святых Христовых Таин // http://www.ubrus.org/data/library/pages/301/Main.htm

4. Цит. за: Пивоваров Б. Божественная Евхаристия как основа духовной жизни. // Церковь и время, №2, 2000, с. 173 .

5. Іоанн Златоуст, свят. ПСТ, т. 12, кн. I, – М., 2004, с. 153–154.

6. Анастасий Янулатос, архиеп. Литургия после литургии. Цит. за: Жизнь в Церкви: Церковная община, литургическая жизнь и христианское служение // http://www.kiev-orthodox.org/site/churchlife/999/.

7. Флоренский Павел, свящ. Экклезиологические материалы // Богословские труды. Вып. 12. – Μ. – издание Московской Патриархии, с. 129–130 

єпископ Чернігівський і Ніжинський Іларіон 

Ви тут: Головна Місіологія Служіння мирян в Церкві та Євхаристія